The last стрибок. Фінал. Частина друга

 Місце діє - гора Бабадаг. 2042 рік. 

На висоті 2000 метрів над рівнем моря, з чудовим видом на білосніжний пляж Олюденізу і лагуну розташоване невеличке кафе. Більшість його відвідувачів - параглайдери і їх інструктори. Кожні пару хвилин шукач пригод влітає у Турецьке небо і ховається серед нечисленних пухнастих хмар, що завмерли біля вершини.

Але серед усіх відвідувачів виділяється один хлопчина явно не спортивного виду. Якщо сказати чесно, то він - ботан. Зріст 160 см, окуляри, тоненькі ноги і руки, черевце що випирає з футболки. Одразу видно що турніка він у житті не бачив ніколи. Уважний читач одразу впізнає Ребе Моше.

Він стоїть біля дошки з іменами, які нашкрябали туристи що відпочивали у Олюденізі, і читає вголос: Альож-ка, Бя-ка.

Не шукай Іона, його там нема! (регоче) Знайомий низький голос трохи здивував Моше. Моше повертається і бачить Мустафу Їлдирима. Мустафа тисне руку Моше, вони обнімаються як добрі знайомі і йдуть пити турецький чай на веранду.

Мустафа Їлдирим в 50 років передав справи своєму сину Ілкану, купив будинок в Олюденізі, невеличку лодку і вже майже 20 років насолоджується життям. Його борода трохи посивіла, але засмага і блискучі очі показують, що він задоволений своїм життям. 

(РМ) : А що ви робите саме на Бабадазі, пане Їлдирим? 

(МЇ) : Та я звик за стільки років дивитись як істоти стрибають, тому заїжджаю сюди, відпочиваю і дивлюсь на параглайдерів. 

СТРИБАТИ!!! Закричав пан Їлдирим коли черговий параглайдер розпочав свій розбіг. 

Так вони сиділи майже до заходу сонця, пили чай і вже удвох кричали СТРИБАТИ, викликаючи деякий подив сусідів. 

Після цього Моше поїхав у свою Лікію, а Мустафа - до себе на віллу. В обох з них день пройшов чудово. 

В наступній частині ми завітаємо в Україну.